«Мій протест – то пережиття, тортури української нації», –  Олекса Гірник

У морозяну ніч на 21 січня 1978 року на вершині Чернечої гори в Каневі біля Шевченкової могили спалахнула полум’ям людина. Цього яскравого спалаху не помітив ніхто, окрім мовчазної гробниці Кобзаря. Про цю національну трагедію не знала не лише Україна, не знали про неї й мешканці Канева і навіть хранителі національної Святині.

Сторожа Шевченківського заповідника не виходила тієї холодної ночі до могили. Вранці ж до місця самоспалення невідомої людини прибули відповідні служби міліції та працівники органів держбезпеки, що допустили сюди лише окремих охоронців, яким суворо було наказано мовчати.

Хто він, цей чоловік, і що привело його тієї холодної ночі до національної Святині? Що хотів він повідати Україні своєю смертю?

То був звичайний 66-річний калушанин Олекса ГІРНИК, уродженець Івано-Франківщини. Замолоду він був прихильником незалежності України, через що відбув два з половиною роки ув’язнення в польських, а пізніше ще вісім років у радянських тюрмах і таборах.

Глибокої осені 1948 року Олекса Гірник повернувся в Україну. Тяжко переймався становищем України − його бентежило посилення русифікації у повоєнні часи. Взірцем для нього завжди був Тарас Шевченко. У домашній бібліотеці було двотомне видання творів Кобзаря, яке він використовував як ліки для своєї зболеної, змученої душі. Таємно від родини писав листівки, спрямовані проти російської окупації та русифікації України.

У січні 1978 року Гірник виїхав до Канева. Там, перед Шевченковою могилою на оглядовому майданчику і по схилах Тарасової гори, розсіяв майже тисячу листівок, у яких висловив протест російській окупації України, русифікації українського народу та закликав до незалежної і Соборної України. Далі облив себе бензином і підпалив.

Він спалив себе серед глухої ночі, будучи один, навіть не знаючи точно, чи долетить його протест до людей…

Долетів! Хоча, звичайно, за радянських часів на ім’я та вчинок Олекси Гірника було накладено найсуворіше табу. Перша публікація в українській пресі про загибель героя з’явилась лише в 1992 році — її підготував канівчанин Михайло Іщенко, лікар «швидкої допомоги», що прибула 22 січня 1978 року на місце трагедії.

За проявлені громадську мужність і самопожертву 2007 року Олексі Гірнику було присвоєно звання Героя України.

А на місці, де відбулося самоспалення, на його честь 21 січня 2009 року встановлено пам’ятний знак.

Олекса Гірник віддав заради свого народу найдорожче – життя. У прощальному листі дружині Кароліні написав: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».

Щорічно 21 січня є днем пам’яті Олекси Гірника, людини – патріота, який віддав своє життя задля майбутнього України. У світі немає більшої любові, ніж жертовна любов до Батьківщини та її народу. Тож сьогодні пристрасний голос Олекси Гірника мають чути всі: чути і розуміти, що наша сила у єдності і згуртованості, у героїзмі і відданості нашій КРАЇНІ.

Україна для українців, і допоки хоч один її ворог лишатиметься на нашій

території, ми не маємо складати зброю.

 

Матеріал із сторінки Тарасової гори у Facebook