Чи було коли таке на світі, щоб люди жили, не працюючи? Як бджоли невтомно збирають мед, так і людина весь час знаходить собі роботу. Раїса Войтенко, пенсіонерка, інвалід другої групи, яка відновилася після інсульту, вже кілька років своєю працею втілює власну мрію — в Степанцях на Канівщині вона створила сільську майстерню з ремонту одягу. Не варто й казати, як до часу в селі така новація — попит на послуги швачки величезний. Люди шукають, де і як відремонтувати одяг, підшити фіранки, штори, постільну білизну… А реалізувати свою давню мрію пані Раїсі вдалося завдяки перемозі в конкурсі мікрогрантів від агроіндустріального холдингу МХП «Село. Кроки до розвитку».
Без сокири — не тесляр, без голки — не кравець
Поряд із хатою, яку будує її син, стоїть непоказна будівля, де в невеликій кімнаті розмістила пенсіонерка свої найцінніші скарби — кілька швейних машинок.
— «Джаноме» й «Мінерва», — з гордістю показує їх Раїса Войтенко і пояснює професійні тонкощі. — Багато часу шила на «Джаноме», а на сучасній «Мінерві» є регулятор тиску на лапку. Це важливо, коли шиєш на трикотажі — звичайна машинка робить пропуски. На розпошивальній машинці теж працюю з трикотажем, можна підрублювати — бачили на брюках ніби подвійний шов іде? І без оверлока зараз ніяк не обійдешся. Іноді, якщо матеріал твердий, шию й на ножній — «Подолці». Не зважайте, що внизу написано «Зінгер» — то лише станина від тієї машини…
Поряд і готові вироби, показує: ось тут блискавку замінила — на спортивці легше це зробити, а на зимовій куртці важче, доводиться вигадувати, іноді й через рукав ледь не всю куртку вивертати.
Ремесло за плечима не носити
Два роки тому жінка отримала 40 тисяч гривень гранту в конкурсі «Село. Кроки до розвитку» від МХП. Це дало поштовх для розвитку її справи. А ідея створити майстерню зародилася тоді, як жінка була без роботи. Почала шукати різні варіанти і звернулася до тодішньої сільської голови Віри Ласкавої. Вона підтримала таке починання, порекомендувала, до кого звернутися, щоб орендувати приміщення. Брала замовлення, а шила вдома на старенькій машинці. А потім знайомі запропонували взяти участь у гранті. Відставивши в бік вагання та сором’язливість, жінка пішла на семінар у Каневі, написала бізнес-план і виграла грант. Розповідає, що писати було цікаво, найскладнішим виявився детальний фінансовий план. Всі витрати та доходи треба було врахувати, передбачити труднощі та різні ситуації… В усьому розібралася сама.
Цьогоріч теж брала участь у конкурсі, та виграти завадила велика конкуренція. Однак Раїса Войтенко залишилася задоволеною:
— В конкурсі грантів брав участь мій син Олег — він виграв зі своїм проектом, тепер вирощуватиме курей-бройлерів у домашніх умовах. З вересня вже закуповуватиме курчат. А я хотіла відкрити ще й взуттєву майстерню. Самотужки не потягну, бо машинка надто дорога. А якщо вдасться, то все ж виношую в планах ремонтувати і шкіргалантерею, і взуття, адже на селі такі послуги — на вагу золота. Людям зі Степанців треба їхати до Канева чи до Миронівки, щоб відремонтувати взуття.
— Як ви бачите розвиток свого бізнесу?
— Насправді, бізнесом це назвати складно. Я живу за рахунок тих копійок, що своєю працею заробляю. Пенсія йде на ліки та комунальні. Але все ж маю мрію відкрити ще й взуттєву майстерню.
І кравчиня, й швачка
Поспілкувавшись із односельцями, розуміємо, що жителі Степанців дуже потребують таких послуг. Люди раді, що є до кого звернутися в селі, аби відремонтувати одяг. На місці все швидко — чи зразу, тут же можна отримати полагоджену річ, чи наступного дня вже готове забрати.
— Який одяг найбільше має попит? — запитую майстриню.
— Найбільше вшиваю, перешиваю, розширюю, підрублюю… Зараз багато хто джинси несе, шкільні брюки та костюми. Ви ж знаєте, як зараз їх шиють — ледь не кожні треба підкорочувати й підшивати. Часто звертаються, аби замінити змійку, відремонтувати куртку. Фурнітуру я замовляю в інтернет-мережі. Великий її вибір є лише в одному магазині в Каневі, за потреби їжджу й туди.
Відповідаючи на запитання, з якого часу полюбила шити, жінка ніби розцвіла. Бадьоро розповіла, згадавши емоції дитинства та юності, що полюбила цю справу ще зі школи:
— Був у нас такий предмет домоводство. Вчили нас шити спіднички «шестиклинки». Мені сподобалося, тож скільки вчилася, стільки й шила такі та й інші спідниці. Брала літературу в бібліотеці з крою та шиття. Сама й кроїла. Мама запитувала, як усе це в тебе виходить? Я ж так любила цю справу, що все завжди було до ладу. А раніше люди не так жили, щоб піти в магазин та й купити, будь-який убір до смаку. Дорожили кожною одежиною, річчю, тож і шили та перешивали. Скільки різних машинок для шиття було в мене! То одну подарувала сестрі, яка приїхала на гостину, то віддала добрим людям.
Все хотілося жінці знайти таку техніку крою, щоб і легко було працювати, й ідеально задовольнити потреби.
— Все життя читаю літературу і вдосконалюю майстерність, — розповідає майстриня. — Зрештою таки знайшла для себе таку техніку крою. Тепер для мене пошити, скажімо, плаття — дуже легко й швидко. Навіть курси крою відкривала, щоб поділитися набутим досвідом. У мене вчилися жінки й дівчата, але у більшості не було палкого бажання опанувати всі хитрощі непростого ремесла. Буває, так розказуєш, ніби розжовуєш і в рота кладеш, а учениця дивиться, ніби й не тут зовсім… Одна вчилася в мене, то я побачила, що в неї навіть очі горіли. І не помилилася — тепер вона шиє і для себе, й для людей.
Що найважче в роботі?
Раїсі Войтенко люди частенько приносять одяг, який ремонтувати досить важко. Перш ніж щось робити, каже, слід добре уявляти, як шитимеш крок за кроком і якого очікуєш результату. Іноді подумаєш-подумаєш і зробиш по-іншому. Ніби в інженера, з’являється нова ідея, і хочеш її перевірити. До будь-якої справи, в тім числі й до шиття, треба підходити з розумінням, фахово. А ще працювати заважають… ціни. Тканини, фурнітура, нитки — за все це треба платити просто захмарні як для пенсіонерки кошти. На свої послуги вона ціни не піднімає, і це добряче б’є по кишені.
Буває так, що за день кілька людей роботу принесуть, а буває, що й тиждень нікого немає. Залежить від того, чи є в односельців гроші. Іноді й підшити щось потрібно, а людина чекає, поки з’явиться якась копійчина. Ось чоловік віддав спортивну куртку, аби блискавку вставити, і вже місяць не зʼявляється — сам працює, а грошей немає…
Придбані швейні машинки — якісні, не ламаються (жінка непомітно стукає по деревяному столі), вона сама їх технічно обслуговує. Загалом на кошти гранту вдалося придбати чотири машинки — дві швейні, одна розпошивальна і одна — оверлок.
Коли орендувала місце в центрі села, то люди більше зверталися, а зараз, кому ближче, ті й приходять.
— Чи пробували рекламувати власні послуги?
— Так, розклеювала оголошення, але в селі й так усі всіх знають. Дехто приходить на старе місце, де знімала кімнату в магазині, то звідти направляють уже сюди.
— Яка зроблена річ запам’яталася найбільше?
— Зараз стало модним купувати в Інтернеті тканину з набитою вишивкою чи з вишивкою бісером. А вже з цього шматка треба викроїти й пошити якусь річ. Я кілька таких робила — виходить дуже гарно, але робити досить складно. Бісер важкий, то треба добре помізкувати, як скроїти, щоб плаття гарно «сиділо». Приходять люди й питають, чи можна те зробити або інше? Я відповідаю, що все можна зробити, питання лише в умінні майстра та кількості праці, яку потрібно вкласти.
Пробувала жінка працювати й у майстерні в Каневі, де шили спецодяг. Мабуть, із місяць там практикувалася, побачила, як працюють професіонали, адже вона — самоучка. Багато чого навчилася — сама після того й хутряні куртки шила.
— Чи не рахували, скільки виробів виготовили?
— В середньому, не менше тридцяти виробів за місяць. А загалом, хто ж їх порахує, мабуть, лік на тисячі…
Уміння майструвати, знати якесь ремесло в українців здавна було в пошані. Чи не в кожному селі був талановитий коваль, бондар, столяр, тесля. Знамените й домашнє ткацтво українців. Чимало майстрів і зараз є в селах і містах. Подекуди з’являються ентузіасти, які відроджують стародавні промисли — адже жоден фабричний виріб, яким би якісним не був, ніколи не зрівняється зі зробленим вручну майстром, наприклад, з лозоплетіння. Ніколи не зникне сакральна сила і з гончарних виробів. А ще є й ті, хто своїм умінням просто допомагають односельцям, як це робить Раїса Войтенко, не стільки заробляючи на власному вмінні, скільки втілюючи власну мрію юності. Відчувати себе потрібною людям — це важить більше від усяких заробітків.
У четвер, 31 липня відбудеться чергове засідання сесії Канівської міської ради. Про це повідомляє Kanos із посиланням…
Дорожньо-транспортна пригода сталася 17 липня близько 16.00 години у селі Мошни Черкаського району. Про це…
Канівців разом із рідними запрошують долучатися до забігу, а також взяти участь у ярмарці та…
Прокурори Черкаської окружної прокуратури скерували до суду обвинувальний акт відносно мешканця м. Черкаси за фактом одержання неправомірної вигоди…
Про одного постраждалого наразі відомо через російську атаку по Каневу. Про це повідомляє Kanos із посиланням на…
У Канівській громаді триває ліквідація наслідків ранкової атаки. Про це повідомляє Kanos із посиланням на інформацію очільника…
View Comments
Єдина в селі швачка. І це в Україні , де колись всі жінки без винятку шили, вишивали всю одежу для всієї сім'ї!! А полотно теж самі для себе ткали, вибілювали на сонці.
І зимовими вечорами при свічках творити справжній креатив- український стрій/костюм.
А тепер однесенька бабка на все село латає китайський ширпотреб односельчан. І без допомоги косюка і то би не вийшло! Ганьба Україні.
А старенькій- щоби руки не боліли; здоров'я.