Чи було коли таке на світі, щоб люди жили, не працюючи? Як бджоли невтомно збирають мед, так і людина весь час знаходить собі роботу. Раїса Войтенко, пенсіонерка, інвалід другої групи, яка відновилася після інсульту, вже кілька років своєю працею втілює власну мрію — в Степанцях на Канівщині вона створила сільську майстерню з ремонту одягу. Не варто й казати, як до часу в селі така новація — попит на послуги швачки величезний. Люди шукають, де і як відремонтувати одяг, підшити фіранки, штори, постільну білизну... А реалізувати свою давню мрію пані Раїсі вдалося завдяки перемозі в конкурсі мікрогрантів від агроіндустріального холдингу МХП «Село. Кроки до розвитку». 

 

Без сокири — не тесляр, без голки — не кравець

Поряд із хатою, яку будує її син, стоїть непоказна будівля, де в невеликій кімнаті розмістила пенсіонерка свої найцінніші скарби — кілька швейних машинок.

— «Джаноме» й «Мінерва», — з гордістю показує їх Раїса Войтенко і пояснює професійні тонкощі. — Багато часу шила на «Джаноме», а на сучасній «Мінерві» є регулятор тиску на лапку. Це важливо, коли шиєш на трикотажі — звичайна машинка робить пропуски. На розпошивальній машинці теж працюю з трикотажем, можна підрублювати — бачили на брюках ніби подвійний шов іде? І без оверлока зараз ніяк не обійдешся. Іноді, якщо матеріал твердий, шию й на ножній — «Подолці». Не зважайте, що внизу написано «Зінгер» — то лише станина від тієї машини...

Поряд і готові вироби, показує: ось тут блискавку замінила — на спортивці легше це зробити, а на зимовій куртці важче, доводиться вигадувати, іноді й через рукав ледь не всю куртку вивертати.

 

Ремесло за плечима не носити

Два роки тому жінка отримала 40 тисяч гривень гранту в конкурсі «Село. Кроки до розвитку» від  МХП. Це дало поштовх для розвитку її справи. А ідея створити майстерню зародилася тоді, як жінка була без роботи. Почала шукати різні варіанти і звернулася до тодішньої сільської голови Віри Ласкавої. Вона підтримала таке починання, порекомендувала, до кого звернутися, щоб орендувати приміщення. Брала замовлення, а шила вдома на старенькій машинці. А потім знайомі запропонували взяти участь у гранті. Відставивши в бік вагання та сором’язливість, жінка пішла на семінар у Каневі, написала бізнес-план і виграла грант. Розповідає, що писати було цікаво, найскладнішим виявився детальний фінансовий план. Всі витрати та доходи треба було врахувати, передбачити труднощі та різні ситуації... В усьому розібралася сама.

Цьогоріч теж брала участь у конкурсі, та виграти завадила велика конкуренція. Однак Раїса Войтенко залишилася задоволеною:

— В конкурсі грантів брав участь мій син Олег — він виграв зі своїм проектом, тепер вирощуватиме курей-бройлерів у домашніх умовах. З вересня вже закуповуватиме курчат. А я хотіла відкрити ще й взуттєву майстерню. Самотужки не потягну, бо машинка надто дорога. А якщо вдасться, то все ж виношую в планах ремонтувати і шкіргалантерею, і взуття, адже на селі такі послуги — на вагу золота. Людям зі Степанців треба їхати до Канева чи до Миронівки, щоб відремонтувати взуття.

— Як ви бачите розвиток свого бізнесу?

— Насправді, бізнесом це назвати складно. Я живу за рахунок тих копійок, що своєю працею заробляю. Пенсія йде на ліки та комунальні. Але все ж маю мрію відкрити ще й взуттєву майстерню.

 

І кравчиня, й швачка

Поспілкувавшись із односельцями, розуміємо, що жителі Степанців дуже потребують таких послуг. Люди раді, що є до кого звернутися в селі, аби відремонтувати одяг. На місці все швидко — чи зразу, тут же можна отримати полагоджену річ, чи наступного дня вже готове забрати.

— Який одяг найбільше має попит? — запитую майстриню.

— Найбільше вшиваю, перешиваю, розширюю, підрублюю... Зараз багато хто джинси несе, шкільні брюки та костюми. Ви ж знаєте, як зараз їх шиють — ледь не кожні треба підкорочувати й підшивати. Часто звертаються, аби замінити змійку, відремонтувати куртку. Фурнітуру я замовляю в інтернет-мережі. Великий її вибір є лише в одному магазині в Каневі, за потреби їжджу й туди.

Відповідаючи на запитання, з якого часу полюбила шити, жінка ніби розцвіла. Бадьоро розповіла, згадавши емоції дитинства та юності, що полюбила цю справу ще зі школи:

— Був у нас такий предмет домоводство. Вчили нас шити спіднички «шестиклинки». Мені сподобалося, тож скільки вчилася, стільки й шила такі та й інші спідниці. Брала літературу в бібліотеці з крою та шиття. Сама й кроїла. Мама запитувала, як усе це в тебе виходить? Я ж так любила цю справу, що все завжди було до ладу. А раніше люди не так жили, щоб піти в магазин та й купити, будь-який убір до смаку. Дорожили кожною одежиною, річчю, тож і шили та перешивали. Скільки різних машинок для шиття було в мене! То одну подарувала сестрі, яка приїхала на гостину, то віддала добрим людям.

Все хотілося жінці знайти таку техніку крою, щоб і легко було працювати, й ідеально задовольнити потреби.

— Все життя читаю літературу і вдосконалюю майстерність, — розповідає майстриня. — Зрештою таки знайшла для себе таку техніку крою. Тепер для мене пошити, скажімо, плаття — дуже легко й швидко. Навіть курси крою відкривала, щоб поділитися набутим досвідом. У мене вчилися жінки й дівчата, але у більшості не було палкого бажання опанувати всі хитрощі непростого ремесла. Буває, так розказуєш, ніби розжовуєш і в рота кладеш, а учениця дивиться, ніби й не тут зовсім... Одна вчилася в мене, то я побачила, що в неї навіть очі горіли. І не помилилася — тепер вона шиє і для себе, й для людей.

 

Що найважче в роботі?

Раїсі Войтенко люди частенько приносять одяг, який ремонтувати досить важко. Перш ніж щось робити, каже, слід добре уявляти, як шитимеш крок за кроком і якого очікуєш результату. Іноді подумаєш-подумаєш і зробиш по-іншому. Ніби в інженера, з’являється нова ідея, і хочеш її перевірити. До будь-якої справи, в тім числі й до шиття, треба підходити з розумінням, фахово. А ще працювати заважають... ціни. Тканини, фурнітура, нитки — за все це треба платити просто захмарні як для пенсіонерки кошти. На свої послуги вона ціни не піднімає, і це добряче б’є по кишені.

Буває так, що за день кілька людей роботу принесуть, а буває, що й тиждень нікого немає. Залежить від того, чи є в односельців гроші. Іноді й підшити щось потрібно, а людина чекає, поки з’явиться якась копійчина. Ось чоловік віддав спортивну куртку, аби блискавку вставити, і вже місяць не зʼявляється — сам працює, а грошей немає...

Придбані швейні машинки — якісні, не ламаються (жінка непомітно стукає по деревяному столі), вона сама їх технічно обслуговує. Загалом на кошти гранту вдалося придбати чотири машинки — дві швейні, одна розпошивальна і одна — оверлок.

Коли орендувала місце в центрі села, то люди більше зверталися, а зараз, кому ближче, ті й приходять.

— Чи пробували рекламувати власні послуги?

— Так, розклеювала оголошення, але в селі й так усі всіх знають. Дехто приходить на старе місце, де знімала кімнату в магазині, то звідти направляють уже сюди.

— Яка зроблена річ запам’яталася найбільше?

— Зараз стало модним купувати в Інтернеті тканину з набитою вишивкою чи з вишивкою бісером. А вже з цього шматка треба викроїти й пошити якусь річ. Я кілька таких робила — виходить дуже гарно, але робити досить складно. Бісер важкий, то треба добре помізкувати, як скроїти, щоб плаття гарно «сиділо». Приходять люди й питають, чи можна те зробити або інше? Я відповідаю, що все можна зробити, питання лише в умінні майстра та кількості праці, яку потрібно вкласти.

Пробувала жінка працювати й у майстерні в Каневі, де шили спецодяг. Мабуть, із місяць там практикувалася, побачила, як працюють професіонали, адже вона — самоучка. Багато чого навчилася — сама після того й хутряні куртки шила.

— Чи не рахували, скільки виробів виготовили?

— В середньому, не менше тридцяти виробів за місяць. А загалом, хто ж їх порахує, мабуть, лік на тисячі...

Уміння майструвати, знати якесь ремесло в українців здавна було в пошані. Чи не в кожному селі був талановитий коваль, бондар, столяр, тесля. Знамените й домашнє ткацтво українців. Чимало майстрів і зараз є в селах і містах. Подекуди з’являються ентузіасти, які відроджують стародавні промисли — адже жоден фабричний виріб, яким би якісним не був, ніколи не зрівняється зі зробленим вручну майстром, наприклад, з лозоплетіння. Ніколи не зникне сакральна сила і з гончарних виробів. А ще є й ті, хто своїм умінням просто допомагають односельцям, як це робить Раїса Войтенко, не стільки заробляючи на власному вмінні, скільки втілюючи власну мрію юності. Відчувати себе потрібною людям — це важить більше від усяких заробітків.