За півроку війни Канів  прийняв більше 8 тисяч переселенців. Серед них, зокрема, виявилося чимало медиків, які працевлаштувалися в Канівській багатопрофільній лікарні. Це анестезіолог Роман Олефіренко з Вишгорода (Київська обл.), хірург Владислав Жмелюк і рентгенлаборант Олена Тарасова з Маріуполя (Донецька обл.), хірург Антон Порожній з Голої Пристані (Херсонська обл.), офтальмолог Олена Пищикова з Краматорська (Донецька обл.), практичний психолог Тетяна Тарасова з Ірпеня (Київська обл.). У всіх них за плечима своя історія побаченого та пережитого. Дехто досі оговтується від жахіть війни та смерті, що буквально ходила назирці. У Каневі вони поступово повертаються як до обраної професії, так і до умовно мирного життя. 

 

Поїхав з Херсонщини у відпустку, і вже не повернувся

Однією з перших ворог захопив Херсонську область. Не потрапити в окупацію хірургу Антону Порожньому пощастило завдяки щасливому випадку – напередодні він поїхав на Батьківщину, в Полтавську область.

– На початку лютого я взяв відпустку, щоб поїхати до себе додому, на Полтавщину. Назад у Голу Пристань (Скадовський район Херсонської обл.) вже не повернувся. Пошуки роботи наприкінці весни привели мене у Канів, – розповідає молодий чоловік.

Проте, зізнається, що якийсь час думав про повернення на південь.

 –  В окупації лишилися прості люди, українці, які з якихось причин не змогли виїхати. Їх теж треба лікувати, надавати їм медичну допомогу, бо це наші громадяни. І зараз ситуація з лікарнями на Херсонщині дуже скрутна. Більшість з них розформовано, частина медиків виїхала. Критично не вистачає хірургів. Окупанти намагаються заманити медиків на роботу високими зарплатами. Проте працювати з рашистською окупаційною владою не маю бажання, – каже медик і зізнається, що найбільше чекає на повернення усіх законних українських територій.

 

Коли побачив наших хлопців – не стримав сліз

За тим, як довго боровся і стояв Маріуполь, спостерігав без перебільшення увесь світ. А медикам Владиславу Жмелюку і Олені Тарасовій довелося це все пережити безпосередньо в місті. Утім, вони не просто виживали, а ще й до останнього намагалися виконувати професійні обов’язки – надавати медичну допомогу та рятувати людей.

Олена згадує про рідний Маріуполь зі сльозами на очах.

 – Ходила на роботу допоки могла безпечно дістатися на робоче місце, – пояснює жінка, яка на той час працювала у Маріупольській обласній лікарні інтенсивного лікування у відділенні променевої діагностики.

Більш детально про життя, а точніше виживання в Маріуполі цієї весни, розповідає Владислав Жмелюк.

Владислав з Донецька. Йому лише 28, проте війна відібрала у нього дім уже двічі. У 2014 році бойові дії на Сході України змусилийого переїхати до Дніпропетровська (з 2016 року місто Дніпропетровськ перейменували у – Дніпро – авт.), де й завершив здобуття медичної освіти. У 2017 році разом з дружиною переїхав у Маріуполь, де влаштувався у міську лікарню.

 – У Маріуполі нам сподобалося. Місто розквітало. Ми теж активно будували наші життя. Працювали, облаштовували житло, будували сміливі плани на майбутнє. Згодом дружина завагітніла. Ми готувалися стати батьками. Всі ці плани та надії в один момент обірвала війна. Вона знову мене наздогнала, − розповідає Владислав.

Попри явну небезпеку та вразливий стан дружини виїхати з Маріуполя відразу після початку бойових дій у місті у лютому цього року родина Жмелюків не встигла.

 − Робота в одній лікарні, чергування в іншій. Виїхати отак в нікуди, просто взявши з собою речі, не виходило. Ми якось досиділись до того, що все місто було в облозі, − каже медик. – Ховатися у 9-поверхівці, в якій орендували житло на 8-му поверсі, стало небезпечно. Спочатку «прилетіло» в перший поверх, потім у дев’ятий. Ночували то просто на роботі, у лікарні, то в  колег. Було так, що переночували одну ніч у друзів, а потім в цей будинок прилетів снаряд, наступного дня в іншому будинку залишилися – і в цей був «приліт». Зрештою, опинилися у холодному підвалі 5-поверхівки, де разом з нами було близько 30-ти людей. Моя дружина на той час перебувала на 8-му місяці вагітності.

За словами Владислава, у Маріуполі люди фактично були без зв’язку і взагалі не знали, що відбувалося поза його межами. Тож покинути місто на свій страх і ризик вдалося лише на початку березня, адже офіційних коридорів не було. Чоловіку разом із вагітною дружиною довелося їхати через блокпости росіян та «днрівців», проходити численні перевірки.

 – Коли виїжджали з Маріуполя, то на околицях вже горіли багатоповерхівки, але наші хлопці ще стояли. Дорога з окупації розтягнулася більш ніж на 5 днів. Досі дивуюся, як ми все це витримали, – пригадує лікар.

Врешті родина Жмелюків таки дісталася одного з населених пунктів Запоріжжя, яке було під українськими прапорами.

– Коли побачив наших військових хлопців, то не стримався – заплакав.

Спочатку подружжя попрямувало до родичів у Дніпро, а після – прибули у Канів. Прийшовши до тями після пережитого, з березня Владислав працевлаштувався хірургом у Канівську багатопрофільну лікарню. Вже тут в сім’ї Жмелюків народився син Михайлик.

 

Допомагаючи іншим постраждалим – рятую себе

Поява нових спеціалістів у Канівській багатопрофільній лікарні не пройшла непомітною серед місцевих жителів. Це й не дивно, адже деяких фахівців, зокрема, офтальмолога, у Каневі не було давно. Але медики-переселенці не проти. Саме робота рятує їх від депресії та посттравматичного синдрому від пережитого.

 –  Двері в кабінет практично не зачиняються. За день проходить від 20 до 50 пацієнтів, – розповідає про робочі будні офтальмолог Олена Пищикова.

Вона з родиною через постійні обстріли змушена була покинути рідний Краматорськ (Донецька обл.). Роботою на новому місці лікарка задоволена.

 – Тут значно краще матеріально-технічне забезпечення та й заробітна плата хороша, – розповідає Олена Пищикова.

Загалом про свою роботу медики говорять із запалом в очах.

– Мені подобається моя робота, бо я відразу бачу її результат. Будь то апендицит чи якийсь інший стан, ти майже відразу бачиш полегшення людини після операції і це тебе надихає, – ділиться хірург Антон Порожній.

Надають у Канівській лікарні і психологічну допомогу, в тому числі, й тим, хто постраждав від війни. Цю роботу також виконує переселенка – практичний психолог Тетяна Тарасова, яка переїхала з Ірпеня. 

Сама жінка родом з Маріуполя, тож пережила жахіття війни ще в 2014-у.

– Навчені гірким досвідом війни у Маріуполі, в якому проживали до серпня 2020 року, ми з родиною, почувши перші постріли, виїхали з Ірпеня 25 лютого. Там я працювала в інклюзивно-ресурсному центрі, – розповідає практичний психолог.

– Зараз, коли ми втратили всі звичні сенси життя, коли саме життя щодня піддається загрозі, єдине, що ми ще можемо контролювати – це наші думки, тому робота психолога наразі дуже важлива, ˗ пояснює Тетяна Тарасова. Психологиня розповіла, що наразі має практично повний запис пацієнтів на кожний день.

Приходять канівці, переселенці, маленькі дітки, а також колеги. Усім намагаюся допомогти. Діагностую психоемоційний стан, порушення нервово-психічного розвитку дітей, коригую поведінку, – ділиться фахівець.

Загалом робота і місто Тетяні Тарасовій подобається, тому жінка каже, що, ймовірно, облаштується тут разом з родиною.

 – Безумовно, завдяки цим фахівцям у нас покращується якість надання допомоги. Тому ми будемо тільки раді, якщо всі вони залишаться в Каневі і надалі працюватимуть у нашому медичному закладі. Зі свого боку ми усіляко сприятимемо, щоб наше місто стало для всіх цих людей другим домом, – підсумовує головний лікар Канівської багатопрофільної лікарні Віра Шапошник.

 

Матеріал підготували: Анастасія Пудовка, Катерина Прудка.

Передрук статті з дозволу авторів.