У дідовій хаті на найвищій точці села Межиріч гончар та живописець Сергій Радько облаштував собі майстерню, у якій щодня створює керамічні вироби.
Про це повідомляє Kanos із посиланням на інформацію Суспільного Черкаси.
У селі Межиріч Сергій Радько займається гончарством. Свою майстерню облашував у сторічній хаті свого діда, розповів він:
«Мене звати Сергій Радько. Я гончарую вже років 30-40. Дотримуюся ортодоксальної позиції в гончарстві. Межиріч — це місце моєї сили, для мене воно рідне, бо я біля діда і баби виростав. До 50 років пас череду, в нас були корови. Але, на жаль, таємниці селянської не зміг розгадати, але я зачарований усім цим побутом, простором. Це місце найвище у Межирічі, мій дід перевіз хату з-за Росся — він тікав від великої води, кожної весни раніше топило і оце загнали його на саму гору. Ганок був перевезений, це центральний вхід до традиційної української хати».
Він розповів: у родині творчими були не всі, адже батьки обрали інші професії, та серед родичів творчих людей чимало, зазначив пан Сергій:
«У нас діди-прадіди — селяни, а вже от батько військовий був, мати — вчителька, а так от сестра, брат — художники, дядьки, тітки — художники. Тобто душ 20 точно є в цьому ремеслі».
Глиною захопився ще з дитинства, коли досліджував канівські яри, прокоментував Сергій Радько. Попри те, що в інституті навчався живопису, справою життя стало гончарство. Він розповів, що ремесло почав опановувати у канівського майстра, який спершу не вірив у його успіх:
«Я вчився живопису. Але канівська глина мене таки зачарувала з дитинства, тому що ми малими по цих ярах лазили, навіть якісь розкопки робили. Активно так почав вчитися гончарювати вже після інституту. Вчився у канівського діда — Олекса Іванович здається його звали. Він казав, що з мебе гончара не буде. Коли я запитав чого, він відповів: «Бо це рабство — тягати ці клунки з глиною». Вони ж витягували з ярів, а це тяжка праця, при тому, його дружина носила глину, а він гончарував».
Митець розповів, що кожен його виріб має певну ідею й у такий спосіб він розповідає про українську ідентичність:
«Я вчився на монументаліста, тобто мене приваблюють якісь такі значимі проєкти, якісь такі суспільно-важливі — в громадському просторі, де вони працюють навіть трішки ідеологічно. Тобто мене цікавить така філософія. Українське повинно мати своє обличчя, а не таке якесь далеке відлуння чужого звуку. Це, я думаю, певно в кожній роботі і відчувається».
Шукати глину майстру не доводиться — видобуває її біля власної оселі. З його слів, саме тому його вироби залишаються по-справжньому канівськими:
«Беремо глинку, вона у нас так дбайливо загорнута. Глину копаю прямо на городі, далеко не ходжу. Якщо ти робиш з канівської глини — виходять канівські горщики, якщо з черкаської — черкаські, а якщо з купованої, то виходить куповане».
«Щоб таке навчитися робити – треба не один інститут закінчити. Здається просте, а насправді... Я дотримуюся гончарської ортодоксії. Мені подобається робити прості, канонічні речі. Мені здається, що це має найбільшу силу. Слива родить сливи, яблуня – яблука, а груша – груші. Якщо ти дотримуєшся цих простих принципів, то все нормально. Намагаєшся бути в традиції, а як то казав класик, часом відстаючи – випереджаєш, саме такими думками себе втішаємо», — прокоментував пан Сергій.
Попри непорозуміння від близьких, він продовжив займатися гончарством, зазначив Сергій Радько:
«Господь з глини створив людину, і коли ти цим займаєшся, вся ця атмосфера біля тебе — ти відчуваєш себе якимось чарівником. Я виріс у середовищі несприйняття, тому що я робив не те, що від мене вимагали».
«Мрії – це таке дещо празне, те, що виснажує. Захотів і зробив, як той співає, беремо та й робимо», — прокоментував митець.
Нагадаємо нещодавно ми писали про те, що показник туристичного збору значно зріс на Черкащині.
Авторки — Дар’я Соколова, Катерина Костюк