18 червня відзначають 85 років із моменту відкриття сучасного Шевченківського меморіалу.
Про це повідомляє Kanos із посиланням на інформацію із сторінки Тарасової гори.
Процес створення Меморіалу був складним і суперечливим. А передумовою процесу, ймовірно, було «повалення» з «многостраждальної Шевченкової могили» величного чавунного пам`ятника-хреста та встановлення на ній у серпні того ж року такого пам’ятника, про заміну якого почали говорити вже з першого дня його встановлення.
Після оголошення 20 серпня 1925 року території могили Т. Г. Шевченка державним заповідником розпочався процес його впорядкування, основними етапами якого визначено встановлення нового пам’ятника і побудова будинку для музею.
Почалися активні підготовчі роботи. Було організовано гідро- та лісомеліоративні заходи для запобігання руйнування Тарасової Гори – було «знешкоджено» 170 га ярів. Під час їх проведення вся вільна площа заповідника була засаджена деревами, а на схилах від Дніпра кущами висадили напис «Могила Т. Г. Ш.».
Наступним кроком мало бути перетворення території Шевченкової могили на культурно-освітній осередок:
1) спорудження на могилі Т. Г. Шевченка нового пам’ятника;
2) побудова на території заповідника, поблизу могили, будинку ім. Т. Г. Шевченка і в ньому облаштування музею-пам’ятника, збірки картин, що відображають типаж та події з окремих творів Шевченка, книгозбірні та читальні, аудиторії для лекцій та кіноустановки, а також побудова готелю для екскурсантів-відвідувачів.
Роботу над проектом музею-будинку довірили відомому архітектору, професорові Василю КРИЧЕВСЬКОМУ(1873–1952) та його учневі Петру КОСТИРКУ (1897–1982). Глибоко вивчивши творчість Тараса Шевченка, усвідомлюючи його значення в історії українського національного відродження, митці спроєктували музей, що в єдності архітектурного та художнього рішення став безпрецедентним випадком музейного будівництва у довоєнній Україні.
В основу цього проєкту було покладено стилізований образ традиційного українського житла (високий дах, значний виступ карнизу по всьому периметру будинку (піддашшя), схожий на призьбу гранітний цоколь та художні розписи у національному стилі) у поєднанні із класичною величчю храму чи палацового комплексу (колони, вітражі, інкрустовані балкони), що загалом створювало неповторну, урочисту атмосферу. Скульптори спроєктували і 24-х метровий монумент з червоного граніту на Шевченкову могилу, який мав би гармонійно поєднатися із будинком музею, втім їх проєкт було відхилено урядом республіки.
11 березня 1934 року відбулися урочисті закладини «Музею-пам’ятника Т. Г. Шевченка», а вже за місяць почалося його спорудження.
Спочатку роботи велись відповідно до плану, але в наступні роки було внесено суттєві зміни до первісного задуму авторів, зумовлені обставинами як економічного (брак коштів, відсутність досвіду будівництва музеїв і нестача якісних будівельних матеріалів), так і політичного характеру (початок «де українізації», політичні репресії проти української інтелігенції 1930-х рр.). Як наслідок – значне спрощення проєкту, що, у свою чергу, призвело до зниження архітектурної виразності та експлуатаційних характеристик споруди.
До 1937 року було практично завершено зовнішнє і внутрішнє оформлення музею, яке далеко не повністю відповідало первісним задумам архітекторів. Проте їм таки вдалося, хоч частково, відстояти у художньому проєкті елементи національного колориту і досягти гармонійного поєднання класичної стилістики архітектурної частини, зовнішньої та внутрішньої оздоб музею із довкіллям Тарасової Гори і Дніпра.
До початку 1939 року у шести музейних залах розмістили експозицію, яка налічувала близько трьох тисяч експонатів та розробили екскурсійні тексти.
Справа стала за встановленням нового пам’ятника на могилі Тараса Шевченка. Поки йшло будівництво музею, тривав складний процес його вибору: проводились наукові дебати і громадські опитування, оголошувались конкурси. Але єдиної думки щодо вибору пам’ятника так і не сформувалося.
Тому на Кобзаревій могилі все ще продовжував стояти пам’ятник-погруддя, відлитий у 1923 році на Городищенській цукроварні за проєктом скульптора К. Терещенка.
Так і простояв цей бюст до початку 1939 року. А з нагоди 125-літнього ювілею українського Кобзаря, який мав відзначатися цього року, уже без будь-яких конкурсів вирішено спорудити постамент, використавши для цього бронзову фігуру Т. Шевченка, висотою 3,6 метра, роботу заслуженого діяча мистецтв М. Манізера.
Цікава передісторія «канівської» бронзової фігури поета: Манізер виграв конкурс на кращий пам’ятник Шевченку в Києві. Втім, коли його виготовили і привезли у сквер навпроти Київського університету, то виявилося, що він замалий для того простору, тож прийняли рішення встановити цей монумент у Каневі.
Майже три місяці (з 12 березня до 9 червня) тривали роботи зі спорудження пам’ятника, упорядкування могильного кургану та всієї території Тарасової Гори; швидкими темпами завершували будувати сходи, здійснювали оформлення входу біля підніжжя гори, висаджували квіти та кущі; додавалися останні штрихи до музейної експозиції…
Архітектори проєкту В. Кричевський і П. Костирко марно сподівались на доведення до логічного завершення художнього оформлення будинку меморіального музею Т. Шевченка: на момент відкриття на фронтоні головного входу замість запланованих ними майолікових розписів у національному стилі було вміщено портрет Й. Сталіна, а у вестибюлі відвідувачів зустрічали скульптури В. Леніна та галерея погрудь членів Політбюро.
За кілька днів до відкриття меморіалу українською та всесоюзною пресою і радіо анонсовано подію, що стане заключним заходом у відзначенні ювілею Шевченка і збере на Тарасовій Горі в Каневі кількадесятитисячний мітинг за участю членів українського уряду та Політбюро на чолі з М. Хрущовим: «….18 червня 1939 року відбудеться відкриття пам'ятника великому народному Кобзарю”»…
Впродовж 85-ти років образ Шевченківського Меморіалу, створеного у 1939 році, кардинально не змінився, хоч і неодноразово зазнавав серйозних, інколи руйнівних, впливів, зумовлених різними чинниками.
За матеріалами науково-дослідного відділу охорони пам’яток історії, культури та природи